УПРАВЛІННЯ ЗЕЛЕНОЮ ІНФРАСТРУКТУРОЮ УРБОЕКОСИСТЕМ: ТЕОРІЯ, МЕТОДОЛОГІЯ, ПРАКТИКА ТА ПЕРСПЕКТИВИ РОЗВИТКУ

На сучасному етапі розвитку людства все більше проявляється взаємний вплив у системі «суспільство – природа»: суттєві зміни в довкіллі відображаються на кількісних та якісних параметрах розвитку суспільства, а зростаючі масштаби його діяльності викликають незворотні тотальні зміни в навколишньому середовищі. Це свідчить про те, що суспільство і природа – єдина динамічна система, для складових якої характерні взаємозалежність та активні зворотні зв’язки. Тобто простежується тенденція зростання залежності суспільства від природного середовища через вичерпання природних ресурсів, зменшення площі Землі на душу населення, зменшення асиміляційного потенціалу довкілля, втрати ним первинних властивостей як сприятливого середовища життєдіяльності, що обумовлено посиленням антропогенного тиску на природу. Екологічна криза набула системного характеру. В першу чергу, екологічна криза – криза діючих механізмів адаптації соціуму до навколишнього природного середовища. Постає нагальна потреба змінити вектор цієї взаємодії за допомогою реформи інститутів управління.

Особливої актуальності екологічні проблеми набули на урбанізованих територіях. Міста є основними осередками економічного, демографічного, соціально-культурного розвитку країни. В них виробляється значна частина національного валового продукту, вони є донорами місцевих і державного бюджетів, центрами розробки та впровадження промислових і гуманітарних технологій, розвитку науки та культури. Актуалізація проблем управління сучасним містом як складною соціо-еколого-економічною системою, забезпечення високої якості життя зумовлюють потребу в переосмисленні принципів та системи місцевого самоврядування, його організаційно-правової, матеріальної та фінансової основи, а також відповідальності органів і посадових осіб місцевого самоврядування.

Сучасна екологічна ситуація виступає обмежувальним чинником як для розвитку суспільства загалом, так і для розвитку окремих територій. Тому постає нагальна потреба у реформуванні інститутів територіального управління, імплементації екологічних імперативів у його структуру, переорієнтації мислення, системи прийняття управлінських рішень, критеріях ефективності згідно принципів екоефективності та екосправедливості. Першим кроком при цьому є чітке усвідомлення наявності екологічних загроз, з одного боку, від зовнішнього оточення, з іншого – навколишньому природному середовищу від діяльності в межах урбанізованих територій.

Водночас, Україна поставила за мету інтегруватися у Європейський Союз, а це передбачає виконання певних вимог. В ЄС сформовано понад 300 правових актів (конвенції, директиви, постанови, правила та рекомендації), які визначають його екологічну політику. Екологічне законодавство ЄС забезпечує: суворий контроль за викидами від автотранспорту, небезпечними хімічними речовинами в споживчих товарах, рух відходів, контроль за небезпечними препаратами тощо; контроль за діяльністю, виробничими процесами, які впливають на навколишнє середовище або здоров’я людини; охорону якості навколишнього середовища. Визначено процедури та процесуальні права щодо оцінки впливу проєктів та видів діяльності на навколишнє природне середовище. Зокрема, в країнах ЄС діє директива «Оцінка впливу деяких державних і приватних проєктів господарської діяльності на навколишнє середовище», відповідно до якої така оцінка обов’язкова для проєктів, які можуть мати негативний вплив на довкілля. Реалізується стратегія «Integrated Product Policy (IPP)» (Комплексна політика продукту), метою якої є сприяння розвитку ринку екологічно чистих продуктів.

Проте, попри всі зусилля світової науки не існує остаточно сформованих моделей сталого розвитку суспільства. Потрібен глобальний план розвитку, який поєднував би такі елементи: розмах і довготривалість, комплексність та всебічність, що передбачає досягнення консенсусу в ідеологічних поглядах на майбутнє, формуванні екологоорієнтованого світогляду, цінностей,
основоположних політичних, економічних і етичних принципів. Тобто, створення моделі життєздатного суспільства потребує наукового, економічного, технологічного, політико-правового та світоглядного рівнів вирішення. На основі вивчення процесів, які відбуваються у сфері міського господарства, можна зробити висновок, що перехід до екологоорієнтованого управління повинен
супроводжуватись дієвими заходами екологічного та соціального спрямування для забезпечення оптимальності розвитку та уникнення неузгодженості інтересів, які виникають між стейкхолдерами міста. Це можна досягти шляхом екологоорієнтованої структурної перебудови взаємодії та зміни пріоритетів фінансування з міського бюджету, що передбачає інвестування в екологічно безпечні технології, фінансування превентивних заходів з охорони довкілля для недопущення його подальшої деградації, структурних змін у системі природо- та ресурсокористування міста, прогнозування зміни якості міського середовища внаслідок зміни соціального, виробничого, інфраструктурного навантаження. Це передбачає заміну існуючих управлінських підходів на нові концепції, що забезпечуватимуть збалансований та стійкий розвиток міських територій.

Водночас, зростає усвідомлення необхідності призупинення негативних процесів на урбанізованих територіях шляхом застосування альтернативних методів та технологій використання природних компонентів для вирішення низки проблем різного характеру – від управління життєвим простором загалом до окремих сфер міського господарства, зокрема, управління обсягами зливостоків, створення мереж зелених насаджень тощо.

Зазначеному відповідає концепція зеленої інфраструктури, яка знайшла втілення в багатьох країнах, а застосування її технологій допомогло вирішити екологічні та соціально-економічні проблеми міст. Формування системи управління зеленою інфраструктурою урбоекосистеми передбачає розробку відповідних механізмів державного та місцевого регулювання; побудову взаємовідносин між суб’єктами господарювання, органами місцевого самоврядування, відповідними контролюючими структурами на основі застосування комплексу засобів регуляторного характеру, які мають спонукальну дію до екологоорієнтованої діяльності, забезпечення високої якості середовища міста; впровадження системи дозволів, лімітів, процедур і правил, які базуються на нормах міжнародних стандартів якості навколишнього середовища та якості життя; використання сучасних територіальних форм організації міського простору. Таким чином, управління зеленою інфраструктурою урбоекосистеми доцільно розглядати як дієвий інструмент забезпечення екологічної безпеки, людського розвитку і якості життя населення міста.