РЕГІОНАЛЬНІ ЛОГІСТИЧНІ СИСТЕМИ: ПРОБЛЕМИ ФОРМУВАННЯ ТА РОЗВИТКУ

Сучасний етап розвитку економіки України характеризується активним пошуком нових підходів до вирішення актуальних соціально-економічних проблем регіонального розвитку. Важливе значення набувають науково-практичні рекомендації в області організації ВЕЗ, індустріальних парків, регіональних кластерів, інших інноваційних форм організації виробничих сил, які покликані сприяти притоку інвестицій, створенню нових робочих місць, росту надходжень до місцевих бюджетів та ін. Водночас практика реалізації проектів показує, що існує безліч різних перешкод на шляху їхнього втілення в життя, починаючи від проблем залучення інвестицій у наукомісткі виробництва та закінчуючи проблемами інфраструктурного облаштування територій. Досить згадати перипетії зі створенням ВЕЗ, суперечки щодо переваг та недоліків яких не затихають до сьогодні.

На наш погляд, одним із шляхів виходу з ситуації може бути пошук рішень, які будуть мати високу дифузійну здатність, тобто здатність швидкого і в той же час маловитратного впровадження в регіональне середовище. У контексті вирішення цієї актуальної проблеми нами акцентується увага на теорію нового регіоналізму, яка набула широкого поширення на Заході. Відповідно до цієї теорії лише специфічні, зокрема унікальні ресурси здатні підтримувати регіональне зростання та регіональний розвиток [1]. Під специфічними (унікальними) ресурсами регіону слід мати на увазі затребувані економікою регіону регіональні ресурси, залучення яких у господарську та інші види діяльності дозволить у відносно стислий термін забезпечити якісні та кількісні зміни у параметрах функціонування регіонів: у параметрах ринків збуту продукції, спеціалізації регіонів, комплексності розвитку та ін.

Наслідуючи цю теорію, у роботі розглядається малодосліджений специфічний ресурс регіонального розвитку – регіональні логістичні системи [2], під якими розумітимемо перспективну форму територіальної організації логістичної діяльності у межах регіону (субрегіону), основними елементами якої є: взаємопов’язана та взаємообумовлена мережа логістичних центрів різного рівня, багатокомпонентна обслуговуюча інфраструктура, централізована система управління, створені для формування єдиного логістичного простору регіону з метою підвищення ефективності обслуговування матеріальних потоків разом із вирішенням актуальних проблем регіонального розвитку. Основу регіональних логістичних систем формують матеріальні потоки. Узагальнюючи існуючі визначення «матеріальний потік» [3, 4, 5], сформулюємо цей термін як систему технічних засобів, організаційно-економічних інструментів та управлінських рішень, що забезпечують переміщення товарно-матеріальних цінностей у логістичних ланцюгах на основі використання різних логістичних операцій: розподілу, проміжного зберігання, доопрацювання товарів та ін.

Вибір регіональних логістичних систем як перспективний ресурс регіонального розвитку обумовлений низкою причин.

По-перше, традиційні регіональні чинники зниження продуктової складової у ціні товару на сьогодні значною мірою вже задіяні (переміщення виробництв у регіони з дешевою робочою силою, з достатніми сировинними ресурсами та інших.). В результаті переваги компаніям, зайнятим в одній сфері діяльності, тепер можуть створювати інші ресурси, що раніше не використовуються або мало використовуються, до яких, зокрема, відноситься логістика матеріальних потоків. За оцінками провідних логістичних провайдерів, впровадження логістичних інструментів переміщення матеріальних потоків дозволяє не тільки знижувати витрати в середньому на 20–25%, зменшувати товарні запаси на 50–95%, терміни доставки – на 25–45%, загальну тривалість виконання замовлень на 50–70% [6], але також приносити додатковий дохід, який обумовлений синергетичним ефектом: при скороченні товарних запасів на 10% прибуток підприємств зростає на 11%, рентабельність – на 15%, потреби у виробничих та складських площах скорочуються на 40–70% [7].

По-друге, логістика матеріальних потоків і її регіональна складова є видом логістичного бізнесу, що найбільш динамічно розвивається. За оцінками світових логістичних компаній, частка послуг у галузі логістики матеріальних потоків у загальному обсязі логістичних послуг за останні 10 років зросла з 35 до 52% і продовжує динамічно зростати [8]. Логістика матеріальних потоків має значний потенціал інвестиційної привабливості, що дозволяє розраховувати на перманентність інноваційних логістичних рішень у процесі великомасштабного вкладення капіталу у складську, розподільчу та інші види логістичної діяльності. За оцінками німецьких фахівців, незадоволений попит на логістичні послуги в Україні становить понад 13 млрд. євро на рік [9].

По-третє, логістика матеріальних потоків містить у собі специфічний резерв унікальності, викликаний спектром нових логістичних рішень, що перманентно супроводжують розвиток цього виду діяльності. Основна відмінність сучасного етапу у розвитку логістики від 80-х-90-х років. минулого століття полягає у впровадженні нових поколінь інформаційних технологій, у широкому застосуванні модульного принципу організації логістичних процесів тощо, що надає революційний вплив на суміжні галузі науково-технічної діяльності: інформаційні технології, системи управління, виробничі процеси та ін. Ця специфіка дозволила сформулювати наукову ідею роботи, яка полягає у наявності інноваційного потенціалу регіональних логістичних систем, який здатний масштабно впливати на вирішення науково-практичних завдань у суміжних галузях, зокрема у проблемних питаннях регіональної економіки.

Зв’язок логістики з регіональною економікою простежується через трансформацію концептуальних підходів розвитку логістичного бізнесу. Традиційно логістика матеріальних потоків пов’язана з чотирма основними концепціями: аналітичною, технологічною (інформаційною), маркетинговою та інтегральною. Останнім часом набуває все більшої значущості інтегральна логістична концепція, яка заснована на різних комбінаціях решти трьох концепцій [5]. Інтегральна концепція є своєрідною відповіддю на підвищені вимоги користувачів логістичних послуг, що викликані посиленням конкурентної боротьби за ринки збуту продукції. Вона спрямована на відмову від ізольованого розгляду кожної логістичної ланки окремо і націлена на управління всім ланцюжком товароруху. Ця проблематика активно досліджується у межах видів економічної діяльності. Наприклад, в аграрній логістиці слід зазначити роботи Т. В. Косарьової, О. В. Перебініса, Т. Б. Кузьмичової та ін., в яких логістичні ланцюги поставок продовольства вивчаються в контексті взаємозв’язку виробництва сільськогосподарської продукції, її переробки, складування, транспортування та споживання [10, 11, 12]. У галузі транспортної логістики інтегральна концепція отримала розвиток у наукових працях М. Я. Постана, зокрема, стосовно змішаних перевезень вантажів та технологій трансшипменту [13, 14]. У контексті загальнологістичних підходів досить оригінальним є підхід Р. Р. Ларіної, яка у своїх дослідженнях акцентує увагу на взаємозв’язку та інтеграції в єдину систему вважалися донедавна економічно відокремленими процесами управління виробництвом, транспортно-складським господарством, матеріальними запасами, фінансовим капіталом, персоналом, інформаційними потоками [15].

У складі інтегральної концепції останнім часом виділився її регіональний зріз, який має акумулювати інноваційні підходи до використання цієї концепції в регіональному розрізі [16]. З цього приводу авторська позиція полягає в об’єктивній потребі в рамках інтегральної логістичної концепції дослідити шляхи та механізми імплементації регіональних логістичних систем у вирішенні тих проблемних питань, які дозволяють з найбільшою ефективністю використовувати логістичний потенціал регіонів. Насамперед мова має йти про перспективні наукові проблеми, які на сьогоднішній день малодосліджені та вкрай актуальні для практики господарювання. У такому ракурсі у роботі досліджується зв’язок регіональних логістичних систем із проблематикою конкурентоспроможності регіонів, зокрема з маловивченим ринковим аспектом міжрегіональних конкурентних відносин.

Актуальність дослідження проблематики конкурентоспроможності регіонів у ринковому аспекті обумовлена тим, що у системі наукових концепцій, які описують регіон як квазідержаву, регіон як квазікорпорацію, регіон як соціум, регіон як ринок, найменш розробленою є остання з перерахованих концепцій [17, с. 26]. У наукових підходах до дослідження регіонів як ринкових утворень поширення набула концепція Р. І. Шніпера та його послідовників [18], яка представляє регіон у вигляді поєднань спеціалізованих обслуговуючих регіональних ринків: ринку засобів виробництва, фінансового ринку, ринку нерухомості, ринку трудових ресурсів, ринку інформації, ринку об’єктів виробничої інфраструктури та інших ринків, регіональні особливості прояви яких створюють специфічне ринкове середовище регіону, яка відрізняє умови господарювання у цьому регіоні з інших регіонів.

Приймаючи це теоретичне положення як основний аргумент виділення «ринкових» регіонів, водночас зазначимо, що як така специфіка ринкових взаємин усередині конкретного регіону кардинально вирішує завдання підвищення його конкурентоспроможності. Це завдання покликані вирішувати міжрегіональні ринкові відносини, оскільки лише у взаємозв’язку із зовнішнім середовищем за позитивного «сальдо» цих відносин можна розраховувати на розширене відтворення товарів, послуг, капіталів, робочої сили та інших складових економіки регіону.

Аналіз робіт з проблематики конкурентоспроможності регіонів [19, 20, 21, 22, 23 та ін.] свідчить, що з цілої низки об’єктивних причин ринковий аспект досліджуваних відносин не розглядається як визначальний, оскільки більшість з цих відносин носять не ринкову природу [24, с. 15]. Об’єктивний характер «окраїнного» становища ринкової компоненти у системі міжрегіональних конкурентних відносин означає відмову від її включення до складу структурних елементів, формують інтегральну конкурентоспроможність регіонів. Понад те, теорія ринкової конкуренції, яка має універсальний характер, свідчить про її прояв як «…головної рушійної сили будь-якого економічного розвитку, зокрема регіональної конкурентоспроможності» [25]. Аргументом на користь даного твердження служить процес глобалізації економіки, в рамках якого регіони все частіше починають позиціонувати себе як специфічні товари, що вступають між собою в конкурентні відносини. Внаслідок цього посилюється роль регіональної синергії ресурсів у забезпеченні необхідної присутності регіонів у системі глобальних конкурентних відносин.

Ґрунтуючись на такому розумінні міжрегіональної конкуренції, ряд авторів прирівнює умови конкурентної боротьби регіонів до умов конкурентної боротьби між товаровиробниками за ринки збуту продукції. Як зазначає Т.В. Сачук, «…висока мобільність індивідуумів та фінансових ресурсів… ведуть до того, що людина починає шукати найпривабливіший варіант застосування своїх ресурсів. Він порівнює території та в результаті перемагає найкраща територія…» [26, с. 150-151]. З такого розуміння спонукальних мотивів до конкуренції логічним є його трактування поняття «міжрегіональна конкуренція», під яким він має на увазі «…суперництво територій один з одним з метою привернення до себе уваги споживачів територіального продукту, що виражається в притоці на територію людських, фінансових, матеріальних, інноваційних. та інших ресурсів» [26, с. 153].

Приймаючи цю позицію як аргументовану та прийнятну до використання у науково-прикладному аспекті, водночас зазначимо, що подання регіонів як специфічні товари передбачає ідентифікацію тих сфер діяльності, які відповідають ринковим ознакам конкурентної боротьби та здатні при цьому надавати необхідний позитивний вплив на загальну. конкурентоспроможність регіонів. У зв’язку з цим ми виділяємо ринкову компоненту міжрегіональних конкурентних відносин, що формується між товаровиробниками конкуруючих регіонів, та неринкову компоненту, що пов’язана з інвестиційною привабливістю регіонів, соціальними стандартами життєдіяльності, станом довкілля та низкою інших параметрів. Відмінності між ними проявляються у двох аспектах [27].

По-перше, однією з традиційних ознак ринкової конкуренції є прямий взаємозалежний характер відносин, коли посилення позицій і суб’єкта ринку призводить до ослаблення позицій j суб’єкта ринку і навпаки. Численні дослідження доводять, що прямий взаємозалежний характер конкурентних відносин є якщо не головним, то одним із основних факторів стимулювання розширеного відтворення, впровадження інновацій, зростання продуктивності праці тощо. Прямий характер конкурентних відносин у міжрегіональному середовищі насамперед проявляється між первинними суб’єктами господарювання (підприємствами). Аналогічна ознака прямого взаємозалежного суперництва між неринковими компонентами міжрегіональних відносин з об’єктивних причин не проявляється. Так, посилення інвестиційної привабливості регіону «А» стосовно регіону «Б» призводить до переважного зростання обсягів залучених інвестицій у регіон «А». І навпаки, якщо регіон «Б» виявився більш інвестиційно привабливим стосовно регіону «А», то інвестиційна активність у регіоні «Б» перевищуватиме інвестиційну активність регіону «А». Аналогічна ситуація простежуватиметься і за іншими індикаторами регіонального розвитку. Наприклад, вищі соціальні стандарти життя регіоні «А» сприятимуть позитивному сальдо міграції населення цього регіону проти регіоном «Б» тощо. Об’єктивно існуюча залежність між зазначеними компонентами відбиває наявність з-поміж них певних конкурентних відносин. У той же час слід звернути увагу на ту обставину, що в ситуації, коли проблеми залучення інвестицій чи забезпечення соціальних стандартів життєдіяльності успішніше вирішуються в регіоні «А», це не означає, що в регіоні «Б» значення цих параметрів на аналогічний порядок погіршуються чи скорочуються. Регіон “Б” також здатний, незалежно від регіону “А”, інтенсифікувати вирішення цих важливих завдань і стати рівним по відношенню до регіону “А”, а згодом його перевершити. З цих прикладів випливає висновок, що міжрегіональні конкурентні відносини існують, але вони не мають ознак прямої конкуренції, коли поліпшення стану i-го параметра регіону «А» на аналогічний порядок погіршуватиме стан цього ж параметра в регіоні «Б» і навпаки. З цього можна дійти невтішного висновку, що мотивації для «підтягування» відстаючих регіонів до передових регіонів за наведеними вище параметрами менш стимульовані проти ситуацією прямих конкурентних відносин.

По-друге, у традиційному ринковому уявленні відносини між конкурентами мають адресний характер. Кожен господарюючий суб’єкт ринку, зазвичай, конкурує з однією чи групою певних господарюючих суб’єктів спорідненої спеціалізації, які мають найбільш помітне впливом геть його ділову активність. І тут стимули підвищення конкурентоспроможності розробляються під реального суперника чи групу суперників. Це дозволяє оптимізувати ресурси, що виділяються на забезпечення необхідної конкурентоспроможності регіону.

Таким чином, можна зробити висновок, що ринковий зріз міжрегіональних конкурентних відносин виступає як найбільш активний мотиватор підвищення конкурентоспроможності регіону, що підтверджує актуальність його виділення в самостійний блок досліджень. При цьому основними об’єктами ринкової складової конкурентних відносин слід розглядати види діяльності, які за ступенем впливу ідентифікуються з масштабом регіону і є однопорядковими з іншими компонентами досліджуваних відносин: соціальною сферою регіонів, інвестиційною привабливістю регіонів та ін. Такому масштабу відповідають профільні види економічної діяльності, які, з одного боку, визначають місце регіонів у міжрегіональному розподілі праці, з другого боку, відбивають властиві профільним видам економічної діяльності ринкові ознаки конкурентних відносин: прямий характер конкуренції, адресність конкурентів та інших.

З урахуванням викладеного під ринково орієнтованою компонентою конкурентоспроможності регіону розумітимемо область конкурентних відносин між профільними видами економічної діяльності регіонів, яка носить взаємозумовлений адресний характер і підпорядковується ринковим законам конкурентної боротьби.

У роботі поширення регіональної логістичної концепції на завдання ринково орієнтованої складової конкурентоспроможності регіонів ми розглядаємо у ширшому контексті підтримки суміжних галузей економіки, які сприяють посиленню ринкового потенціалу профільних видів економічної діяльності регіону. За оцінками аналітиків, ємність українського логістичного ринку сягає близько 300 млрд. євро, при цьому наявний потенціал використовується лише на 10 % [28]. Такий логістичний резерв дозволив сформулювати гіпотезу його поширення на підтримку тих суміжних галузей економіки, розвиток яких пов’язаний, по-перше, з реалізацією масштабних логістичних проектів, а по-друге, з об’єктивною потребою перегляду окремих теоретичних положень регіональної економіки. У такому ракурсі як суміжні області логістичної підтримки профільних видів економічної діяльності були обрані відтворювальні процеси в регіональних секторах товарних ринків, а також інструменти вдосконалення провідних параметрів функціонування регіонів (спеціалізація, пропорційність розвитку) та ін. Таке бачення проблеми лягло в основу розробки теоретико-методологічних основ розширеної логістичної підтримки ринково орієнтованої компоненти міжрегіональних конкурентних відносин, що стало предметом цього дослідження.